Олларис

Усупереч своїм тверезим міркуванням 
Крокуєш вулицями тихо серед ночі.
Колись любов була твоїм палким бажанням,
А зараз смуток та журба в душі шепоче.

Довкола тиша, паморозь крихка осіння,
Та ясенного листя легковажний шурхіт.
Яка дурниця все ж шукати розуміння,
Коли у відповідь лише підборів стукіт.

Ти - наодинці 
Кохання по краплинці
Наллєш по самі вінці 
Щоб випити до дна…

 

Та все одно ти сподіваєшся згадати
Обіймів палких відчуття давно забуті.
Кохання серце все ж продовжує жадати,
Хоча й емоції тенетами окуті.

І намагаєшся ти розпалить багаття,
Та тихо в серці сподіваєшся на диво.
Хоч розумієш що то є пусте заняття,
Адже знайти перлину в бруді неможливо.

Ти - наодинці 
Кохання по краплинці
Наллєш по самі вінці 
Щоб випити до дна…

 

Прозорий вечір знов запалює край неба,
І знов додолу ти опустиш сонні очі,
Збагнеш, що більше нічого тобі не треба,
Лишень зануритися у обійми ночі.

Щоб наодинці міркувать про недолугість,
Про світлі мрії, що тепер ущент розбиті,
Про відчайдушний смуток, тугу та байдужість,
Якими серце та душа вщент оповиті.

Ти - наодинці 
Кохання по краплинці
Наллєш по самі вінці 
Щоб випити до дна…

 

Та раптом ти відчуєш у собі кохання:
Воно як пташка у тенетах-грудях б’ється,
Яскравим сполохом пробуджує бажання,
Та диво-казкою все навкруги здається...

Та ні… примарилось… і біль стягає груди,
Де замість щастя в серці смуток зачаївся.
І знову ніч похмура. Сльози. Стислі губи…
Вітаю, друже! Знов один ти залишився…

Ти - наодинці 
Кохання по краплинці
Наллєш по самі вінці 
Щоб випити до дна…